Гастрономічні перлини бессарабського степу

2 місяців тому нараз 48

Степовий південь Одещини, де збережені культурні традиції багатьох національностей, поступово перетворюють на туристичну локацію

Для людей із півночі чи центру України Одеська Бессарабія – це як музей під відкритим небом, тут в одному селі можуть жити молдовани, проїдеш далі – болгари, роми, нащадки німецьких колоністів. У такому етнічному різноманітті можна побачити, почути і навіть відчути на смак різні культури.

Ці місця вражають красою й колоритом. Ґрунтова дорога веде у безмежний степ, по обидва боки якого розкидалися виноградники й поля, де вирощують баштанні. Лише подекуди видніються дерева, але нема жодних слідів цивілізації.

Дістатися до бессарабських сіл допоможе навігатор і створений для їх популяризації екокультурний туристичний маршрут «Тарутинський степ», назва якого походить від однойменного ландшафтного заказника.

Чим вражає південна Одещина та чому варто подорожувати в тому напрямку, дізнавалася кореспондентка Укрінформу під час престуру.

КРАСУНЯ СЕРЕД БЕССАРАБСЬКОГО СТЕПУ

Відстань від Одеси до локацій турмаршруту «Тарутинський степ» – майже 200 км. Після шумного міста степові пейзажі заворожують ідеальною лінією горизонту. Тут жодної багатоповерхівки, чисте повітря і тиша, тут немає транспорту, а з часом зникає і мобільний зв’язок.

Координатор проєкту «Створення та смарт-розбудова екокультурного туристичного маршруту «Тарутинський степ» на засадах сталого розвиту» Валерія Бондаренко розповідає, що тамтешні території вважалися депресивними через погане транспортне сполучення, та попри це – вони унікальні, адже зберегли своє культурне, історичне, природне різноманіття.

Валерія БондаренкоВалерія Бондаренко

Для охочих розвивати туризм там знайшли оптимальний формат садиби, що годує. Наразі до проєкту долучилися 8 садиб, які готові приймати мандрівників, а ще 2 – готуються до цього.

«У межах проєкту «Створення та смарт-розбудова екокультурного туристичного маршруту «Тарутинський степ» на засадах сталого розвиту», що підтримується Українським культурним фондом, наші експерти дослідили культурну і гастрономічну спадщину Бородинської й Петропавлівської територіальних громад Одещини. Вдалося виявити понад 30 потенційних елементів нематеріальної культурної спадщини, один із найяскравіших – це технологія приготування бессарабської плацинди долини Фрумушика. У межах долини річки Фрумушики дослідили традиції приготування плацинди серед п’яти носіїв. Всю інформацію зібрали, систематизували і подали місцеву плацинду на отримання статусу нематеріальної культурної спадщини України», – говорить Бондаренко.

Автомобілем їдемо в центр етнографічного, зеленого сільського туризму та сімейного відпочинку «Фрумушика-Нова», що розміщується посеред степу. Замість вказівників на дорогах – фігурки вівчарів, які є символом Бессарабії.

Фрумушика в перекладі з молдовської означає «красуня», і нині ця назва цілком виправдана. У 1946 році село разом із кількома іншими зрівняли з землею, а на їхньому місці створили військовий полігон, який припинив існування після розпаду СРСР. У 2006 році відроджувати рідне село свого батька взявся Олександр Паларієв, який зараз очолює агроекорекреаційний кластер «Фрумушика-Нова».

Олександр ПаларієвОлександр Паларієв

Сучасна Фрумушика-Нова виходить за межі уявлення про звичне село, а тим паче в степу. У 2017 році гранітний пам’ятник, встановлений на території комплексу, визнали найвищою у світі скульптурою вівчаря, і він потрапив до Книги рекордів Гіннеса. В етноселі побудували сучасний готель зі зручностями та будиночки для відпочивальників. Торік Фрумушику-Нову відвідали 7 тис. туристів.

Там створили етнографічний музей просто неба «Бессарабське село Фрумушика-Нова», де зібрані національні подвір’я ХІХ-ХХ століть Бессарабії (молдовське, українське, російське, болгарське, німецьке, гагаузьке, єврейське) з будинками та речами побуту, парк-музей пам’ятників соцреалізму, більшість із яких опинилися тут у результаті декомунізації. Комплекс має свою картинну галерею, конференц-залу, ботанічний сад.

Цікаво, що в етноселі персонал між собою розмовляє молдовською, але люди належно реагують, коли клієнти звертаються до них українською чи російською.

Туристам покажуть найбільшу в Європі ферму овець каракульської породи, яких тут утримують майже 6 тисяч голів. Поруч у степу ходять кулани, а в загорожі пасуться лами.

«Каракульська порода овець – поліпродуктова. Вона може йти на хутро, давати бринзу і м’ясо. Наші вівці пасуться у степу впродовж усього року, навіть узимку. Це м’ясо не має звичного запаху баранини і дуже смачне. Ми почали розвивати м’ясний напрямок, коли продукція йде безпосередньо до  споживача», – каже Олександр Паларієв.

Крім того, у Фрумушиці-Новій вирощують виноград, виготовляють вино та проводять фестиваль Frumushika Wine Fest. На плантаціях переважають місцеві сорти винограду – Одеський чорний, Сухолиманський, мускат Атанель, Цитрон.

За півтора кілометра від центру «Фрумушика-Нова» розташоване смарт-село-музей Семисотка із сучасними енергоефективними технологіями, яке освітлюється різнокольоровими ліхтарями. У темну пору на під’їзді до нього можна подумати, що попереду місто, але насправді – лише одна вулиця, викладена плиткою. На будинках з 3D-малюнками встановлюють сонячні електростанції, а всередині монтують інфрачервону теплу підлогу. Оселі будуть без викидів вуглекислого газу, а сама Семисотка стане місцем для відпочинку та дистанційної роботи, адже там є швидкісний Інтернет.

БЕССАРАБСЬКА КУХНЯ: САРМАЛІ, МАЛАЛИГА, ПЛАЦИНДА

Із особливостями бессарабської кухні журналістів познайомила Ольга Робу, яка готує в місцевому ресторані.

Ольга РобуОльга Робу

Жінка розпочинає із сармалі. За її словами, для приготування страви потрібно підготувати начинку з рису, свинини, цибулі, моркви та загорнути її в мариноване виноградне листя. При цьому, найкраще для страви підійдуть листочки винограду сорту Одеський чорний, які заготовляють у травні. Сармалі подають до столу зі сметаною.

Ще одна страва-символ Бессарабії – мамалига. Її готують із кукурудзяного борошна на воді, до якого додають сіль та ложку жиру. За словами Ольги Робу, раніше готову страву розрізали ниткою, а тепер – ножем. Подають мамалигу, посипаючи шкварками та бринзою.

Дізнатися про особливості приготування бессарабської плацинди долини Фрумушики була нагода під час майстер-класу. Вражає, як місцеві жінки роблять таке тонке тісто без качалки.

Для плацинди потрібно замісити тісто з 200 грамів борошна вищого сорту, 100 грамів теплої води та одного яйця. Його залишають на 10 хвилин, а потім розкачують у невеликі кола, які змащують олією, та чекають ще 10 хвилин. Після цього тісто розтягують руками, щоб воно було дуже тонким. У центр накладають начинку – традиційно з бринзи, але можна також із дрібно порізаної сирої картоплі чи злегка підсмаженої капусти. Краї підтягують до центру та заліплюють. Плацинду смажать на сковорідці в олії, випікають у печі або духовці. Готову страву подають, складаючи три плацинди одна на одну, та розрізають начетверо.

Ольга Робу пригадує, що одного разу спекли зі своєю колегою за день 400 плацинд, якими пригощали гостей. Для бессарабських господинь – це звична і швидка у приготуванні страва. Жінка каже, що усіх своїх трьох доньок вже навчила готувати плацинду.

ЄВГЕНІВКА З БОЛГАРСЬКИМ КОЛОРИТОМ

Ще одне село на півдні Одещини, де чекають туристів – це Євгенівка, тут проживають болгари. Вздовж вулиці стоять акуратні маленькі хати, і навіть двоповерховий будинок – велика рідкість тут.

Біля воріт садиби «Обич», що з болгарської перекладається «любов», господиня Валентина Чулак разом зі своїми приятельками зустрічають гостей короваєм, який там називають кравай, співаючи народну пісню. На подвір’ї учасниці місцевого колективу художньої самодіяльності танцюють болгарський танець «Піраміда».

Валентина Чулак (праворуч)Валентина Чулак (праворуч)

Помічаю, що місцеві жінки розмовляють між собою болгарською. Поки дослухаюся до їхньої мови, до мене підходить вчителька початкових класів місцевої школи та заступниця начальника відділу освіти Бородинської селищної ради Марія Папурова.

За її словами, діти в Євгенівці вивчають у школі українську, болгарську, німецьку та російську мови. Багато хто потім безкоштовно навчається у Болгарії, а ще жителі села їздять туди на роботу.

Тим часом серед двору ставлять стіл, за яким місцеві господині проводять майстер-клас із приготування традиційної болгарської страви дерпана міліна. Для неї замішують тісто з борошна і теплої води, довго вимішують. Воно має побути у теплі, а потім тісто треба тонко розтягнути руками. Його змащують жиром, посипають бринзою та кисломолочним сиром, скручують у рулет, а потім викладають на деко у формі равлика, заливаючи сметаною, збитою з яйцем. У духовці дерпана міліна випікається 40 хвилин. Таку страву традиційно готують на другий день весілля.

Жінки також діляться, що мають власну альтернативу дріжджам. Коли вино бродить, а його тут роблять у кожному обійсті, з нього збирають піну, додаючи до неї кукурудзяне борошно та пшеничні висівки. Із суміші формують хлібці, які висушують, а потім використовують для випічки, заливаючи їх теплою водою з цукром.

Валентина Чулак пригощає гостей гарячою болгарською стравою, яка називається піляна каша. Готують її з води, борошна, паприки, цибулі та м’яса курчати. Тут навіть є особлива традиція вживання хліба. Його ламають і їдять із приправою мірудя (висушене листя цибулі й часнику, кріп, чебрець, паприка і сіль, яку додають перед подачею на стіл). Восени стіл у Євгенівці не обходиться без маринованих слив і кавунів.

ТУРИСТАМ ПОТРІБНІ ДОРОГИ

Подекуди степові дороги, які ведуть до південних сіл Бессарабії, кращі, ніж те, що залишилося від асфальту. Автомобілем проїхати можна, але тамтешні автошляхи просто волають про ремонт кожною своєю вибоїною.

«Ми дуже хочемо, щоб до нас їхали туристи, нам є що показати. Люди обирають Закарпаття, але й ми не менш цікаві. Родзинка нашої громади – це Семисотка. У нас кожне село цікаве: у Фараонівці – живуть представники ромської національності, Петропавлівка – російськомовна, у Міняйлівці є німецький млин, в Олександрівці – багато ставків, у Старосіллі мешкають молдовани. Проте єдина проблема – це наші дороги, на жаль. Куди ми тільки не зверталися – і президенту писали, й голові ОДА, але поки результату немає», – розповідає голова Петропавлівської громади Оксана Чернова.

Оксана ЧерноваОксана Чернова

За її словами, на території громади треба відремонтувати близько 45 км доріг. Про їх плачевний стан свідчить той факт, що в дощ деякі автобусні маршрути тут просто не курсують.

Тим часом Олександр Паларієв зустрічає своїх туристів на пагорбі посеред степу, аби вони не втратили орієнтир, і збирає на дорогах дрібні металеві уламки, що залишилися від полігону. Саме вони пробивають колеса, а станції техобслуговування у степу немає.

Хоча навіть у тому бездоріжжі є якась романтика, коли автомобіль повільно, як корабель, пливе хвилями степового моря.

Ірина Чириця, Житомир – Одеська область
Фото автора