"По молоко їздимо за 100 кілометрів": піаністка і стоматолог зі Львова в селі створили сироварню

2 тижнів тому нараз 16

Пʼятниця, 12 листопада 2021 08:35

Сироварня "Гарбузовий Рай" розташована в селі Мильчиці Городоцького району Львівської області. Влітку 2019 року її відкрила піаністка Соломія Братах із чоловіком, стоматологом Ігорем Ревою. Сири продають у власній крамниці. Торгують ними на ярмарках і висилають поштою. Також проводять майстер-класи та екскурсії сироварнею.

З обласного центру до Мильчиців – 40 кілометрів. Тут живуть трохи більш як 200 осіб. Місцеві на сироварні не працюють. Приїздять люди із сусідніх сіл

Автор: Валерій Шмаков

  Сироварню ”Гарбузовий рай” відкрило подружжя Соломія Братах та Ігор Рева у селі Мильчиці Городоцького району Львівської області у приміщенні школи, що діяла за часів Австро-Угорщини. Будівлі – понад 150 років

Сироварню ”Гарбузовий рай” відкрило подружжя Соломія Братах та Ігор Рева у селі Мильчиці Городоцького району Львівської області у приміщенні школи, що діяла за часів Австро-Угорщини. Будівлі – понад 150 років

– Заходьте, не соромтеся, – голос 29-річної Соломії Братах відлунює в 150-річній будівлі в селі Мильчиці Городоцького району Львівської області. За Австро-Угорщини тут була школа. У ній Соломія з чоловіком 36-річним Ігорем Ревою відкрили сироварню "Гарбузовий рай". Переїхали сюди зі Львова 2015-го. Жінка була піаністкою, чоловік – стоматологом.

Будівля з автентичної червоної цегли височіє на пагорбі в центрі села. Вкрита дахівкою. Спереду має п'ять вікон. Посередині між ними – бузкові двері з дитячими малюнками. До входу ведуть бетонні сходи, обабіч засаджені квітами. Праворуч – крита шифером криниця.

Стіни сипалися, штукатурка падала на голову. Кімнати перетворили на туалети, з підвалу зробили смітник

У приміщенні прохолодно й пахне молоком. Соломія Братах у рожевій толстовці, коричневих спортивних штанях і чорних кросівках запрошує в кімнату ліворуч від входу.

– Ми тут два роки, як облаштувалися. До того робили сир удома, але наша кухня не могла витримати такі обсяги, – Соломія надіває на голову рожеву фатинову шапочку. Відчиняє холодильник. Чотири його полиці вщерть закладені сирами.

– Назвали ферму за кличкою нашого пса Гарбузика. Він із нами 10 років. Шотландський тер'єр, має документи, возили на виставки. Облюбував це місце, і ми зрозуміли: то Гарбузовий рай. Живемо поблизу в селі Мальованка. Це приміщення спершу взяли в оренду.

В очі впадає різнокольорова дерев'яна стійка під стіною. На ній виставлена продукція на продаж – перетерта ружа, сіль із Дрогобицької солеварні, вино, магніти. Збоку в кошику – суха лаванда. Між двома круглими вікнами висить табличка "Гарбузовий рай". Господиня показує фото на стіні. На них видно, в якому стані була будівля до ремонту.

– Шифер, яким її накрили у 1990-х, прогнив, як і дерев'яні балки. Це все треба було чистити, вимітати. Місцеві казали, що будинок із дорогої цегли, а ми нібито хочемо розібрати та продати. Це смішно, бо цегла кришиться. За Союзу тут була столярка. Потім у кімнаті, де ми зараз, збиралися місцеві пияки, бо тут найменше текло. Стіни сипалися, штукатурка падала на голову. Інші кімнати перетворили на туалети, з підвалу зробили смітник.

Знайомі на карантині сиділи по квартирах, а ми були вільні

Ми на ремонт збирали гроші по всій родині. Батькам розказували, що класне приміщення зна­йшли. Привезли їх сюди, коли трохи винесли непотріб і прибрали, щоб можна було зайти. А вони: "Ви що, купили оце?"

Сир у ”Гарбузовому раю” дозріває у приміщеннях із температурою від 8 до 15 градусів тепла і вологістю від 8 до 10 відсотків

Фото: Валерій Шмаков

Соломія ставить на стіл керамічну зелену прямокутну тарілку. Надіває білі капронові рукавички й дістає з холодильника сири. Нарізує і викладає їх. Збоку стоїть невеликий бронзовий бюст Романа Шухевича – подарунок ветерана АТО, який їх виготовляє, каже господиня.

– Ми впоралися з ремонтом і переїхали сюди незадовго до карантину. Потім було важко, але витримали, бо запустили доставку, – про­довжує Соломія Братах. – Та мали інші проблеми. Оформилися як товариство з обмеженою відповідальністю, а таку організацію часто перевіряють. За рік пандемії екологічна служба тричі штрафувала. Мовляв, воду берете з криниці. До неї претензій немає, до аналізів її води – також. А от лічильника й документів на криницю нема. Виходить, приміщення ми викупили, а територію, де стоїть криниця, орендуємо в сільської ради. Ми таки поставили лічильник і відкрили ФОП. Тепер перевірок менше.

Автор: Валерій Шмаков

  Соломія Братах – піаністка за освітою. Після переїзду з чоловіком зі Львова у село, не грала сім років. Тепер сідає за інструмент, коли є час і настрій

Соломія Братах – піаністка за освітою. Після переїзду з чоловіком зі Львова у село, не грала сім років. Тепер сідає за інструмент, коли є час і настрій

Син подружжя 4-річний Дарій просить матір увімкнути мультфільми на телефоні. За хвилину каже, що не подобаються. Супить брови й ховається за спиною Соломії.

– Сину, Марічка ще у школі. Повернеться – і будете бавитися, – пояснює хлопчику, де його подружка-сусідка.

Старший син подружжя 7-річний Ярема пішов у перший клас у школу в райцентрі. Дарій відвідує дитсадок у сусідньому селі Долиняни. Обох батьки возять на гуртки до Львова, за 40 кілометрів.

– Дітям добре тут, постійно гуляють надворі. Доки наші знайомі на карантині сиділи по квартирах, ми були вільні. Ні хвилини не шкодуємо про переїзд. У Львові жили з собакою в однокімнатці. Коли чекали на першу дитину, зрозуміли, що треба розширятися. Купили будинок у селі й залишили професії. Почали шукати, чим тут можна займатися. Спершу тримали господарку. Потім вирішили, що робитимемо сир.

Сміття завозимо в місто

- Не знаю, чи повернулася б до музики, – говорить Соломія Братах, дорізаючи горіхи. – Сім років піаніно стояло в батьків. Недавно перевезла. Тепер іноді граю під настрій. Єдине, чого бракує, – вивезення сміття. Ми своє завозимо в місто у сміттєві баки, а селяни закопують у землю чи зносять на стихійне звалище.

Господиня пропонує скуштувати шість сортів сиру – з оливками, чорницею, голландськими травами, чорним перцем, часником і тархуном. Дає паперові тарілки й дерев'яні шпажки. Збоку в блюдечку ставить перетерту ружу.

У кімнату забігає Ярема – батько привіз його додому зі школи. Слідом за хлопцем заходить Ігор Рева. Високого зросту, має чорні вуса та бороду. Тисне руку. Дружині простягає целофановий пакет із горіхами.

– Спершу тут до нас мало хто вітався, – Ігор знімає світло-сіру вітрівку. Надягає чорний фартух і фатинову шапку. – А якось ми мали напружений місяць, після цього влаштували два тижні перепочинку. У неділю приїхав сюди запакувати сир. Працівниця, яка тут була, розказала, що в селі пліткують, ніби ми закрилися, бо в сирі знайшли волосся і виписали 6 тисяч гривень штрафу. Тим, хто ці чутки поширював, я сказав усе, що про них думаю. Тут ми – підприємці. Тільки-но заїхали, як місцеві почали збирати гроші на те, на се. Ми давали. Після того випадку ми виставили межі для людей. Помітили, що стали нас більше поважати.

Не прийду, бо нині в мене бульба

Сироварня "Гарбузовий рай" має вакансію помічника. Шукають працівника фізично витривалого і який уміє швидко навчатися і має сміливість брати на себе відповідальність.

– Взяти людину на роботу з нашого села не можемо. Мусить бути хоча б із сусіднього. Тоді сприйматиме це як роботу. Бо якщо на місці, то це називають "помогти". Бо в один день скаже: "Знаєш, я не прийду, бо нині в мене бульба". А може, й не скаже, а просто не прийде. А потім: "Ой, а шо треба було бути на роботі?"

Сироварня працює щодня, крім понеділка. Цей день у нас санітарний. Щоб поїхати кудись відпочити, мусимо задовго готуватися. Правильно розрахувати час дозрівання сирів, щоб їх можна було лишити. Тому й хочемо знайти людину, якій зможемо довіряти й бути спокійними.

Ігор Рева веде на екскурсію сироварнею. Показує виробничий цех, кімнату для майстер-класів і переробки ружі, відпочинкову зону.

Сир, як дитина: треба виростити й відправити в доросле життя

– А це – дитячий садочок, – так називає приміщення, в якому дозріває сир. Воно замкнене, але крізь пластикове вікно видно продукцію на дерев'яних полицях попід стінами. – Кожен сир, як мала дитина: треба виростити й відправити в доросле життя. Температура для дозрівання повинна бути від 8 до 15 градусів тепла, а вологість – від 8 до 10 відсотків. У мене нижча – для росту плісняви. Її багато не треба, має лиш осідати тонким шаром на скоринці.

Господар веде у виробничий цех. Це приміщення найбільше. Високі стелі відбивають луну. Знизу до половини стіни пофарбовані в білий колір, вище – в бордовий. На одному зі столів стоїть велика миска з брилами свіжого сиру.

Автор: Валерій Шмаков

  Сир у ”Гарбузовому раю” дозріває у приміщеннях із температурою від 8 до 15 градусів тепла і вологістю від 8 до 10 відсотків

Сир у ”Гарбузовому раю” дозріває у приміщеннях із температурою від 8 до 15 градусів тепла і вологістю від 8 до 10 відсотків

– Це один із топових продуктів, кислоферментний. Готується приблизно п'ять днів. Є базою для багатьох видів сирів. Має вигляд творога, а насправді – ні. Навіть за запахом чути, – бере кульку сиру й дає нюхати. – Формується за рахунок молочної кислоти й невеликої дози спеціального ферменту. А ще його не відігрівають. Коли з такого згустку стече сироватка, додаємо сіль – і можна готувати.

Ігор руками розминає сирні шматки в мисці, додає нарізані дружиною горіхи. Формує кульки й обкачує у прованських травах.

Пліснява має осідати тонким шаром на скоринці

– Залежно від пори року робимо різну кількість продукції. Влітку споживання сирів менше, зимою – більше, – каже. – Молоко беремо у фермера. Веземо у спеціальних бочках. Кілька разів на тиждень їздимо по нього 100 кілометрів в один бік. Ближче ферми немає. Брати в місцевих не можемо, бо є певні норми молока для виготовлення сиру.

На столі під вікном два вентилятори обдувають чорні кульки й коричневі піраміди, виставлені в кілька рядів. Це сири із часником і чорним перцем, копченою паприкою і тархуном. Посередині цеху стоїть 500-літровий чан. У ньому фільтрується молоко.

– Потім нагріваємо до 65 градусів. А далі охолоджуємо до температури, що потрібна для виготовлення того чи іншого сиру. Загалом їх у нас майже 20 видів: напівтверді, м'які, з пліснявою і без.

Перший сир Ігор Рева зробив приблизно 16 років тому. У ветаптеці випадково натрапив на речовину, з якої за інструкцією його можна було виготовити.

– Їсти не зміг, віддав мопсу. Той теж біля нього тільки покрутився. Але голубам посмакувало. А це ж Божа птаха. Зрозумів, що це хороший знак, – сміється. – Відтоді сир перетворився на дороге хобі. Почав пробувати, вчитися. Не завжди вдавалося. Аналізував, що роблю неправильно. Так розвивався.

Коли щось не вдається, сприймаю це спокійно. Значить – ще не пора. Камамбер, наприклад, не виходив шість років. Потім дав собі спокій. За деякий час узявся – і все вдалося. Для мене сир – це творчість. Наче прийшов до полотна й почав малювати. Замість фарб маю молоко. Робити масовий продукт нецікаво, тому й залишив стоматологію.

Нині цей бізнес приносить нам сталий дохід. Можемо дозволити собі раз на рік поїхати відпочивати, – продовжує. – Не мільйонери, але й не прагнемо ними стати. Найдорожчий сир продаємо приблизно по 600–700 гривень за кілограм. Він має рік витримки. Середня ціна – 300–400 гривень. Клієнти різні. Проводимо шкільні екскурсії, майстер-класи. Після карантину, наприкінці травня – на початку червня, в нас було щодня по 150 учнів. Сиру півтора місяця фактично не варили, бо не мали коли.

Робимо також терту ружу. Це запах дитинства. Баба готувала з нею пампухи, пляцки. Після її смерті цього бракувало. Тому, коли переїхали в село, одразу посадили ружу. Тут в околицях її майже не залишилося, вирубують. Захотілося зберегти, бо вважаю її самоідентифікацією нації. Терту ружу робили на Західній Україні, додавали лимонний сік і цукор. Нині ми є чи не найбільшими виробниками такої продукції за старим рецептом. Сорт Роза ругоза – місцевий. Але розмножується важко. 10 кущів вирощували шість років. А тепер росте в нас на 2,5 гектара.

Терта ружа – це запах дитинства. Баба готувала з нею пампухи і пляцки

Ігор докачує останню кульку сиру. Витирає піт із чола.

– Не можу довго нічого не робити. Найгірше для мене – зимові свята. Український рамадан – два тижні все стоїть. Мріємо відкрити магазин. А ще налагодити виробництво так, щоб і без нас працювало.

Приблизно 3 тонни молока ми зіпсували за два роки через те, що тут вимикають світло. А цієї зими село замело і я не міг сюди доїхати два тижні. Тоді якраз камамбер дозрівав, а йому перші два тижні потрібен щоденний догляд. Усе пропало.

Подружжя прощається. Йдуть готувати сири, які повезуть на ярмарок до Києва.

×

Автор: Оксана КНЯЖИК, фото: Валерій ШМАКОВ

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A